Пане Петре, ви є лемко, так?
П. Так.
Із справжньої Лемківщини, Польщі, ви покинули землю не ради свого бажання, а згідно з історичними подіями, чи можете трошки розказати коли і де ви родилися?
П. Народився в с. Чорноріки, то коло м. Кросна (12 км від Кросна), але між ними ще було містечко Корчина, невеличке, там жидів було багато.
К. Власне територія біля Кросна, ці села Чорноріки і Калганівка то є такий анклауд, тобто відірване від лемківської території, воно ніби так трошки в стороні серед поляків.
Ю. Це лемківські села були серед польського, так?
К. Так! Це трошка північніше і є сферою з 5 сіл.
П. Мама завжди говорила, шо ми не говорим «лем», бо лемки завжди говорять «лем».
К. А то таке придумали, шоб оправдати шо ми є лемками, то є така більше байка.
А в якому році ви народилися?
П. В трийцять четвертому році, 10 жовтня
Чи можете розказати троха про своє рідне село? Пам’ятаєте ше?
П. Пам’ятаю! Була, значить, в селі наша хата ше стара, бабця ше жила там, там було так шо мій дідо, якого я не знав і не бачив ніколи він рано помер, йому зламали ногу в скалі, камені рубали і десь йому на ногу впав камінь, зламали ногу, поки завезли до Кросна до шпиталю, там доктор зробив, потім бабця, ну жінка його поїхала до нього, конями довго було, то він вже не жив.
Найперше почнемо, чи це було велике село? Скільки десь хат було?
П. Велике було. Була середина села і називалася «дово», то значить дальше.
Двісті хат десь було?
П. Двісті не було, менше було.
А було цілком українське, чи було троха поляків і жидів?
П. Поляків не було. Жодного поляка не було і ні одного жида не було. То було тих 5 сіл повністю українських: Чорноріки, Ванівка, Коростенька там була не далеко, я також там ходив і Ріпник, там де був композитор «з Ріпника», а всьо решта то польські села, я навіть не знаю які то села були, тільки знаю містечка.
Пане Петре, а яка була природа? Пам’ятаєте природу в селі?
П. Природа чудесна! Гори, каміння які називали «баби», натуральні каміння «отжиконя» (?). Недалеко було замок Отжиконь, замок Камєнєц, але називали ше Отжиконь, то було десь 4 км від нас, як їхалось до Ванівки.
Пане Петре! А як жили між собою люди? Чи добрі були, чи українцями себе вважали? Чи були якісь товариства, чи церква була?
П. Церква була св. Димитрія, мене там хрестили, мурована церква була, вона ше досі є, була ше дерев’яна в селі дальше, стара була, незнаю як називалась, маю її рисунок, але старої вже нема, ми як їздили з Костьом в двохсотому(?) році, то мурована церква стоїть, вона була в центрі села майже, там є зара польський костел бо українця ні одного не лишилося. Ми мали хату нову, там було так шо як дідо помер, то мама моя була ше не замужем, вона була найстарша, Андрій – її брат, Михайло, Василь і Ґєня, треба було працювати, ну і мама вже була така шо заміж час, ну і вийшла заміж за Марковича Олексія, десь в 32 році. Я був першою дитиною і мав сестру Галину (1940р) , вона в Бориславі живе зара і Ольгу (1943) – наймолодша сестра, померла вже давно, наймолодша і найскоріше померла. Татова сестра була Сандра – найстарша, Марта – наймолодша і ше була Ґєня, але її вбило дерево в лісі, хлопці лізли на дерево, а там був сук і її гаратнуло ним. Ну і брат в тата був Василь, то він в Польщі лишився, він був в Франції, там оглух ше після першої світової війни, він приїзджав раз, він женився з якоюсь полькою і там лишився. І ше був брат тата – Дмитро, але він поїхав в Америку і не було від нього ні слуху ні духу.
Коли вас виселяли на Україну?
П.Значить в 45 році в травні місяці, ше навіть дня побєди не було ми їхали фірою до Кросна.
К. То можна було в якийсь день за вибором їхати, чи то по команді мусили?
П. По команді.
К. Бо деякі люди їхали швидше, шоб зайняти кращі місця.
П. Нє, там ті шо були ше як було в нас село довге, «дово» то звідтам до Кросна було дальше, то татова сестра Сандра з дітьми приїхали до нас, ночували, чи день чи два, шо б ближче було їхати з нами до Кросна.
То було перше, шо дозволяли по вибору їхати, а потім вже було примусово.
П. По вибору бажаючих не було. Поїхали до Кросна, там якісь поляки вийшли, бо вони вже були свободниє, мама пізнала якогось жида а який жовтий він був, він ховався від німців, а вона пізнала, бо був знайомий її десь. Ну і в Кросні на стації ми сиділи довго, там була якась фабрика рисов’я недалеко від стації, ми чекали ешалону, вагонів. Нам ше зимою повідомили агенти шо ми маєм виїхати. І хата в хату сіли і в один день поїхали до Кросного. Там та фабрика була зруйнована, то там мама з Ольою малою спали десь в кутку, а я вже не пам’ятаю де я спав, бо чекали вагонів, «состав». Там навіть були такі шо спати на пероні на скрині якійсь.
А не було можливості лишитися в Польщі, чи жовняри всіх взяли під конвой? Дозволяли шось з собою брати?
П. Та дозволяли, там багато брали, худобу не брали, бо продали спеціально перед тим. Чекали-чекали, потім на кінець прийшов той ешалон. А хата та нова наша, шо лишилась, нам на неї дали документ, і ніби мали дати таку в Україні.
К. А будував хату твій тато?
П. Та, тато будував з майстрами, з дерева, дахівка була з черепиці.
А ви в селі вважалися заможними?
П. Нє, то вважалось шо то є середня хата.
Пане ПетрЕ, ви як сіли в вагон, ви ділили його на декілька родин?
П. В одному вагоні було багато людей, то були товарні вагони, людей було багато, я не пам’ятаю скільки, але був повний тлум. Я лежав, бо я мав таке накриття.
А вас як грузили в вагони, вам казали куди вас везуть? Чи ви знали шо ви їдете в Україну і більше нічо?
П. Та. Нам польська оркестра заграла марш «полонезу вінску» прощання з «родіной». То я пам’ятаю докладно.
А люди хотіли їхати? Чи не хотіли?
П. Не всі хотіли, але то було примусово і ніхто не лишився, всіх до одного вивезли. Пам'ятаю шо ми їхали через Львів, везли нас десь тиждень, до Львова ми скоро заїхали, а потім їхали дуже помало. Їсти мали тільки то шо з собою взяли. Їхали помало, бо направляли дорогу, міну найшли. Один помічник машиніста просив нас шоб ми вийшли пхати поїзд бо не виїхали б. Дуже великий ешалон був, дуже довгий поїзд. Були люди з Ванівки, Коростеньки, всі села нараз не вивозили, але наше село всьо вивезли за раз.
Куди вас завезли в Україні?
П. Їдем-їдем довго на Донбасс, Сталінськая область, Старобешівський район, село Жуки, але ми приїхали на стацію «Красная площадка». Там не далеко були ті бурки де добували руду підривним способом, там всьо так буркотіло. Я ше не розумівся на тому, мені ше не було 11 років. Я побачив там перший раз над віками однієї хати надворі висів на шнурку червоний перець, я до того навіть поняття не мав шо то таке. І там ж перший раз почув російську мову. Як приїхав ешалон до тої площадки, то розбирали куда кого. Нас коли везли вже то мене взяв на бричку предсєдатєль Совхода (?), без сім'ї, бо він був голова, а решта добиралась возами, на волах, я не пам'ятаю вже.
В то село Жуки скільки родин ваших десь попало?
П. Та багато, майже всі. Нас поселили разом. Таке собі село було, паро хатів було шо ше німці побудували, не злі але дерев'яні а решта то таке було.
К. А куди людей селили? В гуртожиток?
П. Нє, нє, осібно. Ми попали в нормальну хату. Піч була, дверці чугунні не було, бо герман забрав, як вони казали, бо там війна була, то й забрали. Ми палили соломою, бо не було ніяких дров, і вугля трошка давали.
Чи всі нормально попали у хати, чи люди мусіли самі будувати шось?
П. Нє, нє. Всім дали хати, бо всі хати були порожні. Ми для них були поляки. Там були місцеві люди, але нас селили в порожні хати. Через стіну бабця була. Селили по дві – три родини в одну хату. Місцевої мови ми не розуміли, ми для них були поляками, а вони говорили по-російськи.
Як вас зустріло місцеве населення? Дали вам якусь роботу, поле, худобу?
П. Добре зустріли. Казали шо поляки приїхали. Нам нічо не дали, був там такий городик. Тато там посадив картоплю, то була вже десь середина червня, мама казала: «Шо то ти будеш в літі картоплю садити». А тато як її викопав то поскладав як дрова, бо там був чорнозем, то така велика вродила.
Ваше село майже все попало до с. Жуки, а ті решта села були також з вами чи десь далеко?
П. Далеко, віддаль до них далека була. Брат татів Йосип з родиною, він багато мав дітей, жили в селі Ничурино. Мені як розказали, то я на другий рік йшов до них, мені сказали як іти і я пішки йшов. Там степ і дорога.
А ви як приїхали, вас заставляли десь працювати? Чоловіків на шахту, жінок на ферми?
П. Ну влітку була робота для мами сапання на полі в колгоспі. Тато був більше по будові. Я мав з німцями спілку, ше в Чорноріках я ходив до німців колядувати на наші свята. Ми не голодували, але село було нендза (бідове). Посуха була, по воду ходили 2 км.
Як сталось так шо ви повернулись до Львова? Ви самі, чи вся родина вернулась?
П. Найбільше цікаво, шо бабця моя, яка жила через стіну, мій вуйко Василь і Ґєня – наймолодша. А Михайло, мій вуйко, ше був в Німеччині на роботі, він пів року вчився в Турчині (?), за німців ше, а потім його взяли на військовий завод в Гамбург здається, він найшов нас на Донеччині в 46 році і вернувся добровільно до нас. Може хотів до родини чи до «побєдітєля». Ше було таке шо найстарший брат Андрій, мамин брат, ше коли я до школи ходив, він їхав в Австрію, десь на роботу, і дав мені грошей троха, сказав шоб я собі шось купив, він був такий гарний хлоп, високий. І потім розказували шо його десь в 46 році бачили з валізою в Кросні і він сідав на якийсь ешалон, той шо з переселенців ше був. Баби йому там кричали: «Куда ти пхаєшся? Тут ітак мало місця, ше ти ше тут пхаєш», ну і він вийшов, переночував в якоїсь польки і зник. Потім його молодша сестра Ґєня і я писали в червоний хрест польськи й і наш, навіть адрес я знав, але всеодно не знайшли. Забили (?) поляки, він мав валізку добру. А Михайло якось найшов нас на Донбасі, шпіонили троха за ним.
А на Львівщину поїхали через то шо мама захворіла, не могла працювати на полі, десь працювала троха в бані і потім голова колгоспу нас відпустив, попросили його напевно. І в середині серпня 46 року, бо в 45 році я там пішов до школи з портретом Сталіна, мови ніякої я не розумів, коли вона казала ставити кому то я писав слово «кома». Я ходив в третій клас 4 роки. Я як ходив в Чорноріках до школи, то нам казали не кома, а протинок. Предмету українська мова тоді не було.
Ну і ми поїхали з станції Дебальцево, як ми до неї доїхали я вже не пам’ятаю, тато мав пшеницю, зароблену, не багато, десь 50 кг, він ту пшеницю дав на багаж товарний. І ми їхали до станції Золочів, тому шо там лишилася сестра тата Сандра. Ми ше як їхали тим ешалоном до Донбасу, то її чоловік, слюсар, він як там побачив біля стації німецький танк підбитий, то сказав шо він там виходить, бо з танку можна було взяти купу всякого корисного шмельцу. А як вони зійшли я не пам’ятаю, чи він підкупив того коменданта, чи шо, але вся їхня сім’я зійшла в Золочеві: він, Сандра і 4 їх дітей. По дорозі до Золочева ми зупинилися в Фастумі (?) на стації і чекали довго, бо не було поїздів на захід, ну і ми чекали десь майже два дні. Якась пані яка працювала на стації побачила нашу малю Олю, їй ше тоді 2 роки було, сказала: «Ідіть до мене переночуйте», я був з нею також, в неї була така гарна і чиста хата, побілена.
А хто поїхав з вами?
П. Ну тільки наша сім’я, бабця і Михайло кудась інакше поїхали, я вже не пам’ятаю. Всі пороз’їзджалися з тих Жуків. Ну і в тому Фастумі ми чекали довго, тато десь стояв по ночах за білетами на Львів і ми якось їх дістали і поїхали на Львів, але до Золочева. Переночували в Сандри, вони мали кого стації стару хату, але ми там довго не були, нам сказали їхати на Ушню, бо там повиїзджало багато поляків і там мали бути хати. Ну і ми поїхали на Ушню, то був кінець серпня 1946 року. Там якусь хату нам дали якоїсь польки, варіатки, вона там одна жила, однокімнатна хата була. Але село Ушня було гарне. Я ходив в третій клас 4 роки: перше в Чорноріках, потім була за німців школа в Чорноріках, Гітлєра не було, але був тризуб в школі, Костко Семенович вирізьбив. То була за німців українська школа, але довго не була, бо знов зайшли рускі. Третій раз в третій клас я ходив на Донбасі, а четвертий раз в Ушні. В Ушні ми були з кінця серпня, тому я там якраз пішов до школи. До школи було далеко, але село було файне. Церква там була. Сусід був недалеко від хати, не старий, різав шось, але не було нікого шоб йому помогти, то він мене кликав шоб ми пилкою різали, а я вмів, мене тато навчив.
В Ушні були тільки ви були з переселенців?
П. Так, тільки ми. Значить пішов до школи, гарна була школа, перед новим роком, пам’ятаю, директор школи всім видав кусок господарського мила, порізав на куски і дав, такими пляцками. То був нам подарунок перед святами. Я то мило ніс до хати на руці, бо я не хотів зімнути його. На Різдвяні свята казали берда – то є колядники, ходили берди, не знаю чого в Ушні їх називали берда. Ну і ходили ше басараби, просили, бо вони були голодуючі, вони дійсно були хворі, один в нас забув рукавиці, добрі такі, шкіряні з міхом, то я собі мав потім нормальні рукавиці. Тато ходив весь час до Золочева, чи прийшла та пачка з Донбасу, а як дізнався шо прийшла, то він її з радості там ж і відкрив, дав там хлопцям на стації троха тої пшениці. І ми мали на Пасху свою паску, з Донбасівської пшениці, мололи на жорнах в сусіда. Потім тато десь раз після Великодня зарізали з сусідом свиню, але казали люди не кричати, бо хлопці з лісу відберуть ту свиню. Там були українські партизани. Якось раз мама стояли і з жінками якимись розмовляла, то прибіг хлопець і каже: «Цьоцюю! До вас НКВДисти прийшли!», я навіть поняття не мав шо то таке, а вона у відповідь: «Ойойоййй, а нєєє, то первого апреля!». Той хлопець знав шо то перше квітня, а я не знав шо то день сміху.
Скільки років ви там жили?
П. Якось тато був в Золочеві, зустрів когось на вокзалі і йому сказали шоб ми їхали до Борислава, бо там живе багато людей з Польщі, особливо з Ванівки, бо в них там була нафта в Ванівці і вони були багачі, але наших також було багато. Я знов не закінчив школу і ми в травні 47 року поїхали поїздом до Львова, потім до Дрогобича. Тоді автобуси ше не ходили, але була якась машина на стації, і тато домовився шо нас підвезуть до Борислава, але водій не доїхав до Борислава, заїхав в якийсь ліс Тептюш(?), дубовий ліс, і сказав шоб ми виходили і йшли через ліс, а там далі прямо по дорозі і будем в Бориславі. Десь 3-4 км треба було йти, а нас було п’ятеро. Ну і ми пішли до мого хресного Стефана Марковича, він жив на околиці Борислава в Тустеничах(?). Там ми ночували, довго ми там були. Він був маляр. Взагалі в Чорноріках пів села були Марковичі, але ше було прізвище Янош, Заяц, Ваняк, Возняк, Чопик, але найбільше Маркович. Там в Бориславі робота була на розхват і татові то сказали. І він найнявся на строїтєльну роботу, був тесльою. Тоді дістали ми картки американської допомоги. На тій конторі, там де тато працював, був склад і я ходив раз в місяць, ми там діставали соєву муку, сою, чи коляду і цукор. Там хлопці з Борислава всьо то знали і як я ішов то вони пильнували, шоб мене обікрасти, але я втік від них. Потім нас поселили в колоніях, там були будинки такі для робітників, багатоповерхові. Називалось то Баня Котівська, але ми називали то колонія. Ну і звідтам я знов пішов до школи, але вже в 4 клас. Там була школа, я ходив пішки далеко, вчителька була файна Броніслава Соломонівна Літоченко, жирівка, але фамілія була Літоченко, бо вона була замужем за якимось інженером з східної України. Ше за німців він її ховав в селі і вона вижила, бо жидівка була.
А ви пам’ятаєте як проходило Різдво і Великдень на Лемківщині, на Польщі?
П. Великдень, пам’ятаю, ше я був малий, мама співала на хорах в церкві, а я ходив до неї, то я десь ліз по сходах і мені впала писанка і я ліз там по тих дерев’яних сходах шукати. А на Різдво, пам’ятаю, теж цікаво було, особливо на Йордан ми ходили святити хату, з церкви ішов ксьондз, дяк і ше хтось, ходили четверо чи п’ятеро і святили хати.
Пане Петре! А ви закінчили вже школу?
П. Нє нє, в Бориславі я вже знов пішов до школи в 4 клас. Там була якась одна школа, потім друга і третя. Галя пішла до школи вже, сестра моя. Вона з 40 року, а то був 47, то якраз був час. Вчителька її питала на уроці як її тато назиається, як по-батькові, а вона не знала. Потім сказала шо тато Лесько, а Лесько то було Олексій. Ми були на тій колонії то я ходив в 4, 5 клас, але по тих документах, які ми дістали як переселенці ми мали дістати відповідні умови тут. Ну і жили ми на колонії, тато працював, ходили до контор. І через якийсь час в 50 році нам дали хату в Губичах, то є як з Дрогобича їхати в Борислав, довге село. Там була хата, не така добра, але добра, велика. І ми перебрались туди. Я якраз закінчив 6 клас. Мені казали лишатись там, але я сказав шо то далеко з Губич на Баню, далеко ходити. І я перейшов в нову школу. Ми в тій хаті зробили ремонт, була кухня в нас. Польська хата була. Помогли нам ремонти зробити, побілити. Я там пішов в 7 клас, в Губичах, директор був Соя Дмитро Миколайович, здається. Школа була двохповерхова, гарний будинок, польський, недалеко був. Закінчив 7 клас і після нього був випускний. Ну і я пішов в гімназію в Бориславі в 8 клас, то була школа 10-літка. Ми ходили до школи з моїм колегою Зеником Лобанцем 5 км кожен день. Коли я був в 9 класі в Бориславі будували будинок Культури, ше він називався будинком Нафтовиків, недалеко від центру міста. Тато мій там працював як тесля, вікна вставляв, риштовання ставив. Ну і були там ліпники, ті хто робили плафони, карнизи, капітелі. Якось за обідом вони з татом розговорились, татові сподобалось і тато запитав де би то такого навчитись, а вони запитали чи син рисує, ну і тато сказав, шо так, рисує. І там був головний Усков, він дав свій докладний адрес, яким трамваєм їхати і де зупинка. І я як скінчив школу в Бориславі, 10 класів, поїхав до Львова, а з 10 класу виявилось там не приймають, тільки з 7. А мене директор там запитав чого я такий дорослий, то я сказав шо війна була і я був в одному класі 4 роки. Ну і потім я поступив в 54 році в училище до Львова. Я побув вересень, а 20 жовтня забрали мене до війська, я мешкав в знайомих, бо гуртожитку мені не дали. І мені туди прийшла повістка, а військкомат був аж в Брюховичах, то я мусів їздити в Брюховичі шось 2 чи 3 рази і потім на кінець вже сказали шо беруть в армію. Поки ми чекали ешалон на схід, ми спали в церкві Андрія, в костелі. Там були такі нари і ми там спали дві ночі, чекали розприділення. Я був після 10 класу, а вони шукали старших, шоб дати спеціальність виразнішу. А нас дали до авіації. Посадили в товарняк, було відро, масло в вагоні, хліб. Масла було навалом, їш скільки хочеш, їхали тим товарняком, стали, поїзд стояв майже в полі. І дядько якийсь запитав куда то ми їдем, а ми сказали шо на авіацію, а він каже шо 4 года треба там служити, а на морфлоті 5. Їхали через Харків, Орел(?), Тамбов і Волгу до міста Вольска, на правому березі Волги. Там була школа молодших авіа спеціалістів, ШМАС. Школа тривала майже рік. Потім ми їхали на північний Кавказ, десь 12 людей. Нас направили на Армавірське військове училище, Краснодарський край. Звідтам нас направили до Майкопа, посередині Адегеї, там був полк того училища. Училище мало три полки: в Армавірі, у Майкопі і у Каліновці(?). Я отримував 500 рублів, як механік, мій тато стільки не заробляв, а я діставав 3 місяці. Я відразу купив собі годинник, ше книжку там купив собі, троха грошей вислав до Борислава. Потім як міністром оборони став Жуков, він скасував то. 7 рублів і пару копійок. Пізніше скасували 4-річну службу і ми служили 3 роки.
Шо для вас означає училище?
П. Як я вчився в училищі, до армії, в 54 році, в нас була вчителька Ірина Вініаміновна Соболєва, жирівка була, то її чоловік був Соболєв. Вона нас вчила 1 курс рисунок і живопис, я вчився мало, вересень і троха жовтень. Як пішов до війська, чергував в клубі, на околиці. Там було файно, стіл був, крісла. І я написав лист Ірині Вініаміновній, вночі. Вона як бігла по училищі – хвалилась, шо я їй написав листа. Її чоловік потім ше в нас викладав, він був викладач кераміки.
Коли в вас була нагода з’їздити в рідне село після 45 року?
П. Мене відвіз мій син, Костик в 2000 році. Але в селі майже нічого не було, тільки церква лишилась і одна хата. Нашу хату, після того як ми виїхали, поляки розібрали за 2 місяці, бо була нова. Дахівку зняли.
Чи підтримуєте стосунки з друзями дитинства?
П. Вже всі померли, або виїхали. Петро в Америці, Дмитро помер.
Чи радієте ви, що вашу мистецьку працю продовжують син і внуки? Чи бачите в них себе молодого?
П. Та певно, що так. Але я як був малий я навіть не знав шо таке олівець добрий.
Чи багато ви маєте учнів?
П. Повно! Я поступив в інститут і вже майже закінчував, тоді було 5 років училища і 5 років інститут. Я вже майже закінчував, на кераміці робив дипломну роботу. Ішов біля базару і зустрів директора училища Тараса, а він мені каже: «Прихади, бо ми виганяєм Дробіна». Мені треба було ше місяць повчитись, то я міг йти працювати. То було в 1969 році, тоді народився мій син Кость. Керівником мого дилому мав бути Роман Сельський, але я не ходив, бо в мене народився син, то я не появлявся довгий час. Сельський ше казав шо я десь в космос поїхав, полетів, шо його нема і нема. Взяв мене інший викладач, Горбалюк. Ше поміж училищем і Інститутом мене знайомі взяли в комбінам кінофікацій на роботу, я там малював афіші для кіно. Я тоді заробляв грубі гроші.
А ви ще пам’ятаєте лемківський діалект, або лемківську мову?
П. Та в нас так особливо діалекту і не було, до 12 років може вживав якісь діалектні слова, а потім вже говорили українською. Мама з татом говорили по-лемківськи, але діти вже нє. З німцями я мав ше більше стосунків як з рускими. Тоді як війна з Польщою закінчилася, поляків захопили німці в 39 році. Як почалася війна на сході з совєцким союзом, то я пас корови і там цілими днями летіли літаки німців, потім німці там сторожували дорогу, бо в лісі робили будинок для відпочинку поранених. То ми туди десь в 43 році з Іваном Марковичем ходили колядувати, ми приходили, там було загороджено, Іван шось йому сказав, а він подзвонив по телефону і пустив нас. Ми зайшли в одну кімнату, іншу, німці ше спали, а ми колядували по-українськи, наші колядки. Німці тоді сміялись, раділи, дали нам троха грошей, шоколадки. Один раз ше було, коли я пас корови, то їхала машина до їхнього табору і я біг за машиною, там кузов в неї був, а мені з кузова німець кинув буханку хліба. Ше один епізод був там ж, німці коли сторожували ту дорогу, мали палатку, покликали мене, нарізали мені хліба і наклали грубий шар масла, я думав шо то якийсь маргарин, а то була така смакота. А ше раз десь пізніше німці приїхали на роверах на поле і пішли в ліс, лишили ровери на полі, а я там коло ровера крутився і потім дістав копняка, як він вернувся, бо я крутив колесо. А потім на Донбасі я ше раз прийшов до тата на роботу, а з ним працювали полонені німці, будували якусь стайню, я приніс шось татові їсти. Німці сиділи збоку, там була балія де вапно місили, чи там був дощ вночі, чи шо, але води було повно. Німці показали на ту балію шоб я скупався там, а вода буа така як молоко розведене, і я заліз, а вони давай сміятися. І потім мене ніякі болячки не брали, бо я дезінфікувався у вапняній воді. Ше раз мені розказували, як німцям, там на Донбасі, дали кавун, то вони так їли, шо навіть шкірку їли, для нас кавун то була диковинка, його ніхто ніколи не бачив.
В Чорноріках було таке шо були «ковпаківці» в 44 році, вже був червень, бо були вже черешні, прийшли десь вночі партизани, бідні, з конями, фірами, пушку мали. Нам сказали ховатись, бо буде біда і ми пішли до пивниці до Павла, мама і діти, а тато був на черешні, десь коло нас. І чути якась баба з тих партизанів скаче на коні і кричить: «Герман! Герман!». Німці нарвалися на руских партизанів. Гармати як бахкали, тато не встиг піти до нас і пішов до нашої хати, заліз там в пивницю, а з гармати як встрелили то попали в двері до стодоли і розбили їх. Почалися там стрілянини, рускі скоро втекли, а німці шарили по пивницях. Нашу пивницю не відкрили, навіть під час стрілянини німці біля дверей в пивницю сиділи, але все одно не відривали. А рускі дуже скоро змилися, бо дуже боялися «германа». То певне були рускі партизани, виглядає на «ковпак». А потім зайшли в село регулярні рускі. Багато їх було. Пам’ятаю ше після тих партизанів прийшли рускі, армія якась. Були вони в нас в хаті навіть, гнали самогонку.
Записано для Церковного календаря Перемишсько-Новосанчівської української православної єпархії ПАПЦ, 2015 р.
Розмову вів Юрій Федів, запис Івана Марковча
