Микола Бандрівський, доктор історичних наук
Сьогодні чимало виходить історичних і популярних праць про історію Запорозької Січі, про її гетьманів, реєстрове козацтво, про походи й битви цих славних лицарів Дикого Поля. Уже з два десятиліття, як в різних куточках України почали створюватися різноманітні «Січі», «Козацтва» зі своїми гетьманами, осавулами та ін., які з серйозним виглядом пропонують нам вважати їх за… справжніх спадкоємців овіяного легендами Запорожжя. У нижчеподаній статті не будемо торкатися ні проблем сучасного «козацтва», ні геройських перемог справжніх козаків, а закцентуємо увагу лише на одній, усе ще малознаній широкому загалу, сфері козацького життя – вірі й обрядах.
Перебуваючи довгі роки під гнітом польської корони, до 1569 року українці, які на той час усі були православними, особливо з релігійного боку не утискалися. Більше того, Річ Посполита була особливо зацікавлена в доброму налаштуванні до неї і рядових мешканців України, і особливо найбільш боєздатної його частини – Запорозького козацтва, оскільки ті захищали її східні кордони від нападів турків і татар. Але з обранням короля Сигізмунда ІІІ, українців, які дотримувалися Православ’я, стали принижувати і чимраз сильніше притискати, чинячи перешкоди в будівництві церков, обмежуючи в правах на освіту, судочинство та ін. Підставою для такої різкої зміни поведінки держави-окупанта до тимчасово підневоленого народу послужила горезвісна Унія (говорячи сьогоднішньою термінологією – проект римо-католицької церкви, з відповідним під те фінансуванням), спроба легалізації якої була зроблена 1596 року на Брестському соборі.
Сьогодні, на початку ХХІ ст.. нам часом нав’язують думку, що нібито до Унії (сучасна УГКЦ) у ті роки в нас ставилися по-різному. Та не було такого! Почитайте документи тих років: уніатство одразу на всіх без винятку українських землях зустріло активне несприйняття, яке нерідко (і на це були, як переконаєтесь нижче, вагомі підстави) набирало крайніх проявів захисту своєї ідентичності. «Першим дзвіночком» для зрадників українства, які підписали уніатські домовленості з Римом, стало безпрецедентне за своїми масштабами повстання Северина Наливайка в тому ж таки 1596 році, який вперше в Речі Посполитій проголосив виключно релігійне гасло – захист Православ’я. Отож, «пускаючи півня» маєткам прихильників унії, козаки не стільки мстили, як попереджали інших, ласих, до пропонованих за зраду, грошей. І основним у тій боротьбі було не заволодіння цінностями, як це пробують часом нав’язати нам окремі історики із прозахідною (полонофільською-?) орієнтацією, а саме: очищення українства від нетвердих у вірі одноплемінників. Які «пільги і привілеї» давало українським оборонцям в той час Православ’я, свідчить документ, у якому записано слова, які вигукували запорозькі вербовщики на майданах і ярмарках: « Хто бажає за християнську віру бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий терпіти всякі муки за святий хрест – приставай до нас!»
Багато хто з запорожців за власним бажанням або за дорученням Коша відвідував Київську консисторію, Межигірський монастир та інші українські монастирі. Більше того, значна частина духовенства на Січі походила саме з Межигір’я. У ХVІІІ ст. було також поширене ходіння «мандрівних дяків» з Київської академії до Запорожжя. Постійно ведучи війни, перебуваючи повсякчас у різноманітній небезпеці, запорозькі козаки всю надію покладали на Боже Провидіння – «…цей єдиний якір порятунку у всіх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть». Оскільки на Січі не було жінок, а, отже, діти не народжувалися, а, крім того, щорічно багато козаків гинули в боях, помирали від ран, хвороб і старості, то на Запорожжя приймали переселенців звідусюди. Здебільшого, звичайно, це були українські селяни, міщани, а нерідко й шляхтичі і духовенство, однак, притулок на Січі знаходили, як це свідчать тогочасні реєстри, також і болгари, серби, грузини, євреї, волохи (румуни), поляки, литовці, білоруси, чорногорці, татари, турки, калмики, німці, французи, італійці, іспанці та англійці. Приймалися чоловіки будь-якої національності, але вони обов’язково мусіли прийняти православну віру. Г. Ф. Міллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя іновірців: «Запорожці хрестять Жида, або Татарина, перехрестять поляка, або іншого Християнина, що не були у їхній вірі – ті їм як діти». Як відомо, під час боїв запорожці часто відбивали у турків і татар ясир – полонених православних, яким не чинили жодних перешкод у поверненні до рідної домівки. Наприклад, коли козаки під командою Данила Третяка відбили у татар черговий ясир, до якого входило 673 волохи і єврея, то волохам, як єдиновірцям, запропонували залишитися на Січі або «відійти за Дніпро». Натомість, євреїв із цього ж ясиру було затримано на Запорожжі до тих пір, доки вони або їх родина не сплатить викуп у розмірі 8000 карбованців. Якщо би ця сума не була сплачена, то запорозьке керівництво погрожувало охрестити євреїв або навіть вбити «без всякого пощаженія».
Зазвичай, на Січ приходила велика кількість втікачів з Правобережної України, які втікали з-під непосильного визискування польських панів, які в різноманітний спосіб і чимраз частіше через фізичне насилля, намагалися навернути православних до унії (оскільки уніати ставали тоді дуже вже толерантними до всього польського). Запорожці ж, бачачи, як розвиваються події, започаткували відхід у гайдамаки. Залишивши Січ, запорожці вже на нових місцях створювали свого роду мобільні військові підрозділи (говорячи сьогоднішньою термінологією - спеціальні загони), які громили ворожі маєтності по всій Правобережній Україні. Козаки пояснювали свої дії супроти поляків тим, що «… уніати народу християнському великі біди і розорення робили, при тому ж розоренні, священиків благочестивих спіймавши, голови, бороди і вуса обстригали і тирансько мучили, і не лише священикам і ченцям те робили, але і народу християнському, і ще військо конфедератське, на Україну направивши, хотіли народ християнський мучити». І, коли козак помирав, то його товариші біля могили казали, що він жив і помер, як і належало – християнином і православним. І, хоча він «…поколотив Ляшка, хоч надурив Жида або Татарина – ну, це справа негарна, але і біда невелика, це нехристі, і вони не один раз добрих християн ображали, да він і покаявся, хворів кріпко, молився старанно, захищав церкву Божию від бусурманів і уніатів, Бог пробачить його гріхи».
Ворожість козацтва й гайдамаків до євреїв не була випадковою, оскільки, стільки горя й сліз, яких ті завдавали українцям, мало хто собі в той час дозволяв. Наприклад, євреям, які орендували панські маєтки, польським королем були надані надзвичайні права – вони могли розпоряджатися життям навіть тутешніх селян. Встановлюючи і щораз підвищуючи податки й збори з українського селянства, євреї брали в оренду навіть церкви, після чого православні вимушені були сплачувати їм певну суму за дозвіл відправляти Святі Літургії та інші християнські треби.
Роль козацької зброї у православному обряді. Може видатися дивним те, що запорожці на релігійні свята, під час Служби Божої та інших відправ, часто використовували зброю. Наприклад, на празник Богоявлення Господнього до Січі, на його святкування, з’їжджалися навіть ті козаки, які мешкали на далеких зимівниках. Вони разом з іншими запорожцями у військовому екіпірування і в повному озброєнні йшли до церкви, везучи з собою навіть гармати. Військо займало весь центральний майдан Січі, уважно вислуховувало Святу Літургію. А вже як скінчилася Служба Божа, то при виході з церкви, коли настоятель і ієромонахи, несучи хрест, св. Євангеліє і ікони, йшли до ріки, козаки йшли з розгорнутими бойовими знаменами. При закінченні водосвяття,ув той момент, коли настоятель занурював хрест у воду, козаки давали один залп з рушниць і гармат. А, коли настоятель вже тричі занурював хрест, то козаки, за свідченням очевидців, починали «…вже жарити во всі тяжкі, скільки кому завгодно». Про схожий перебіг козацького Водохреща розповідав Осип Омельченко, спогади якого були записані М. У них, зокрема, йшлося про те, що за день до Водохреща козаки, згідно зі своїм звичаєм, «проганяли кутю» і вели «таку стрілянину, мов наче й насправді війна йде». Із зброєю козаки заходили й до церкви, у т.ч. коли відправлялася Св. Літургія. Тоді, коли читали св. Євангеліє, запорожці до половини виймали з піхов шаблі, що, на думку дослідників, мало означати готовність зі зброєю захищати «благовествуємі істини». На Січі, згідно з розповіддю І.Розсолода, існував також звичай, що під час хрещення хлопців, які народилися у запорозьких козаків за межами Запорожжя, батько підсипав у купіль порох. Це робилося з метою загартувати козака змалку. Цікаво також, що батьки немовляти не могли бути присутніми при обряді хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини.
Поховання запорожців. Особливу роль відігравала зброя також у поховальному обряді козаків. Перед похованням небіжчика вбирали в чисту одіж, одягали на нього звичний бойовий обладунок, поруч клали спис і рушницю. Коли до церкви несли домовину з померлим запорожцем, то за нею вели його коня, який теж був у повному спорядженні – під сідлом, з пістолями в чохлах та в’юками. Коли домовину вже опускали в землю, то на віко клали козачу шаблю і спис. Цікаво, що коли запорожці ховали характерників, які «зналися з нечистою силою», то священики були відсутні.
Великий піст і козацьке утримання. Загальноприйнятним в Коші було в дні посту відкладати вирішення всіх карних справ до його закінчення. Так, у 1762 році в перший тиждень Великого посту, козацький полковник звернувся до Коша з проханням розібратися, що робити із заарештованим за підозрою у вбивстві. Із Січі надійшла відповідь, що «…в теперішні постні дні …про те вбивство дослідження чинити не слід і не можна до кінця тих днів», тому заарештованого було наказано віддати батькам на поруки з умовою, що за першою вимогою підозрюваний має постати перед судом. Під час посту багато запорожців здійснювали паломництво до Межигірського та інших монастирів. Наприклад, коли монах Леонід, перебуваючи в справах на Січі, у першу суботу Великого посту почув зранесенька благовіст до обідні, то спершу припустив, що січове духовенство, за наказом запорожців, але – у порушення церковних правил, бажало провести обідню не в полудень, як звичайно, а в 6 чи 7 годині ранку, щоб можна було якнайшвидше поїсти. Яке ж було його здивування, коли Василь Коваль, січовий підпономарний, відповів, що старшина такого наказу не давала, а ранню обідню служили для того, щоб могли поїсти ті спасенники, які ні разу не їли, говіючи з понеділка.
Харч і до харчу. Коли запорожці сідали за столи з наїдками, то перед початком завжди, у всі часи існування Січі, проказували молитву, а вже потім бралися за трапезу. Попоївши, знову в молитві дякували Господу, потім вклонялися отаману й один одному та дякували кухареві за те, що нагодував. На Великдень на Запорожжі, як і на решті українських земель, розговлялись крашанками й пасками. Коли ж яєць з якихось причин не було, то козаки компенсували їх відсутність раками.
Релігійні свята й іконопочитання у козаків. Запорожці, як мало хто, вшановував Пр. Богородицю. Однією з причин була безшлюбність, якої дотримувались на Січі. Заборонивши перебування на Січі жінок (згадаймо, Афон) і віддавши себе під заступництво Богородиці – Пречистої й Непорочної Діви Марії, яка завжди залишається Пріснодівою, козацтво вже могло нічого, окрім гріха, не боятися в цьому світі. Ще 1659 року на Чортомлицькій Січі було збудовано церкву Покрови Пр. Богородиці, а в 1734-1775 рр на Запорожжі існувало вже більше десяти церков, освячених на прославлення Св. Покрови. На цей празник звідусіль з’їжджалися запорожці навіть тоді, коли на Січі лютувала епідемія чуми. Так, у кінці вересня 1751 року, коли запорожці з’їхалися на святкування свого храмового празника Пр. Покрови, тут знову лютувала епідемія, і тоді тут загинуло кілька курінних отаманів та старшин, козаки та служителі Покровської церкви – ієромонах Ігнатій, перший диякон Феодор, чернець Феона, свічкар і шкільний отаман Грицько Волик.
В особливий спосіб на Січі почитали святих заступників, наприклад, Миколая Чудотворця, який охороняв козаків у їх плаваннях по річках і морю, у дорогах і далеких походах. У св. Миколаї, як казали козаки, вони мають «великого милостивця і співчутливого людинолюбця». Так само дуже вшановували на Січі Архістратига Михаїла – Предводителя свого війська, називаючи його Началоводцем. З ХVІІІ ст. серед козацтва поширилось також особливе почитання св. Анрія Первозданного, який був першоносієм Православ’я в Україні. Майже всі козаки все життя носили на грудях, окрім хрестика, ще й медалик або іконку із зображенням Пр. Богородиці, св. Архистратига Михаїла, св. Миколая, св. Андрія та інших святих заступників. У 1771-1772 рр під час морової язви мешканці козацької Карнаухівки молилися про врятування від смерті перед іконою св. Варвари Великомучениці. Коли ж небезпека минула, то, згідно з даним обітом, поставили на славу Божу церкву, освятивши її на ім’я св. Варвари. Як свідчать реєстри майна, які складали у помешканнях запорозької старшини під час зруйнування Січі росіянами, козаки мали в оселях багато ікон. Ікони були пишно оздоблені, деякі з лампадами і, за словами ченця Леоніда, було таке враження, що окремі курені більше нагадували каплиці.
Козаки - жертводавці й меценати. Мали рацію ті подорожні, які, переїжджаючи в справах через Січ, дивувалися, що запорожцям «…властива велика зневага до скупості». І за цією козацькою рисою стояла не демонстративна гордість й базвальство, а глибоко усвідомлене переконання у тимчасовості всього земного, а отже – тлінного й бевартісного. Зазнаючи на своєму шляху безліч випробувань і часто перебуваючи на волосину від смерті, козаки навчилися не бути захланними, а вдовільнятися малим, а з перших літ перебування на Січі пізнавали ціну життя й силу молитви. Перед походом, або вертаючи щасливо з нього, або ж видужуючи від ран, запорожці завжди несли до церкви пожертви на славу Божу і всім святим. Так, на Посній Тріоді, яка була подарована церкві св. ап. Петра і Павла козаком Яковом Павловим Дані, кленком написано, що вона «…куплена…заради спасіння і одпущення гріхів».
Запорожці із зрозумілих причин, не будучи багатими особисто, разом з тим з року в рік, вертаючись із численних битв і походів, привозили на Січ чималу здобич. Але, на відміну від своїх сучасників – флібустьєрів Карибського й Жовтого морів, наші козаки тут же не прогулювали все здобуте, не закопували ті червінці в бочівках у землю (як це приписують їм у численних легендах), а …роздавали. Причому щедро і лише справді того потребуючим. Переважна більшість пожертв йшла на будівництво нових і відновлення старих церков, монастирів, на стипендії для спудеїв, на замовлення ікон, богослужбових книг, чаш, кивотів і т.п. Коли на Запорожжі у 1763-1765 рр. перебував ієромонах Софійського монастиря Рафаїл, то він там зустрів таку кількість духовних осіб, які просили пожертв, що, в листі до кафедрального писаря Якова Воронковського писав, що «…а прошаков як Бог зродив зо всього світа». Про кількість духовних осіб, які перебували на Запоріжжі у справах збору пожертв, свідчить лист ієромонаха Йоаникія Венерацького до ігумена Києво-Видубицького монастиря від 2 червня 1751 року. Тоді на Січі перебували «просителі» з Київської, Чернігівської, Білгородської, Переяславської та інших єпархій. Із Полтавського монастиря на Січ приїхало одразу троє: ієромонах, диякон і чернець. Натомість, із Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського, Скельського, Змовницького, Медведівського і Онуфрієвського монастирів приїхали ігумени, а при них братії від п’яти до десяти чоловік. У той же час на Січі перебувало 9 ченців із Земель Війська Донського. Були на Запорожжі також іноки Свято-Афонської гори для збирання подаянь на церковні споруди. Під час свого перебування на Запорожжі духовні особи служили в тутешніх церквах, «на процесії Євангеліє двигали», ходили з просфорою по куренямх та ін. Часом козаки давали пожертви і за межі України. Так, гетьман П.Калнишевський надіслав до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі чаші, дискоси, звездиці.
Про дари, які запорозькі козаки принесли до січової церкви Пр. Покрови, Микита Корж згадував так: «Із козаків …багато хто…прикрашав церковні ікони, ісправляв багаті хорогви і хрести, збагачував ризничі утварі і церковні св(яті) сосуди коштовними каміннями і прекрасними виробами так, що у всій Росії навряд чи де ризниця має перевагу Запорозької ризниці і достатку церковного». У згаданій січовій церкві під святим престолом зберігалася скриня з військовими клейнодами, які виносили звідти лише в особливих випадках, у т.ч. під час обрання запорозького керівництва. У спеціальних сховках в церквах деякі старшини зберігали коштовні речі на богослужбові потреби.
Козацька старшина і старі запорожці ходили до церкви щоденно по три рази. У той час писали: «Заутреня не вибачала нікого, коли хто, особливо з поважних козаків, прогулював її, крім хвороби, пияцтва та благословних, хоча і не благословенних, причин». Так, у Покровській січовій церкві було обладнано чотири особливих сідалища, які козаки називали «бокунами» і які були призначені для «стояння і сидіння» кошового отамана, військового судді, писаря і осавула, коли правили Св. Літургію. Ще один характерний момент: коли козаки вирішили стати побратимами, то йшли до церкви, де в присутності священика розписувались, що дають перед Богом клятву «один одного любити, не дивлячись на небезпеки з боку наших або приятелів, або неприятелів, але поглядаючи на миродателя Бога». Для ствердження такої клятви запорожці цілували св. хрест і Євангеліє.
Згаданий вище чернець Леонід неодноразово, за його словами, спостерігав, як п’яні запорожці, проходячи зі співом і музикою біля січової церкви, зупинялися перед її дверима, хрестилися і тричі вклонялися. Деякі з козаків з причини великої набожності робили доземні поклони: «…їх же він (козак), траплялось, поки зроби, то так змореться, що не задорніші його побратими допомагали йому підвестися…і, після виконання чого підвівшомуся вільно приступати знов до старої своєї роботи, тобто до забави».
Запорозька церква зрідка була свідком і прикрих речей, і то – лише при виборі старшини. За всі роки існування Січі в документах зазначено лише три – 1748, 1749 і 1751, коли козаки, прагнучи домогтися обрання своїх кандидатів, вчиняли криваві бійки. Так, 6 січня 1748 року капітан Павлов, який перебував на Січі, рапортував генерал-губернатору Леонтьєву, що при обранні кошового отамана 1 січня того ж року «був великий крик і бійка», що тривали з полудня до вечора, а коли козаки зібралися в Покровську церкву на Службу Божу, то вчинили там бійку, під час якої деякі з них були поранені і церква була окривавлена. Священик, який на той час служив у січовій церкві, не закінчивши вечірні, вимушений був піти з храму Божого, а після припинення бійки запечатав церкву. Через це п’ять днів, до 6 січня, у Покровській церкві не правилося. Запорозька старшина сказала капітану Павлову, що «…такого недостойного вибору ще ніколи не було». Бійка в церкві взагалі переходила всякі межі допустимого, оскільки в козацьких церквах суворо заборонялося навіть розмовляти, а за порушення – накладали великий штраф.
Деякі із запорожців, відчуваючи в собі сильну духовну потребу, віддалялися від світського життя і йшли далеко в ліси або степ, де закладали схимницькі скити. Серед таких осіб на Запорожжі особливо знаними були Семен Коваль і Дорош. Останній, будучи колишнім осавулом, близько 1730 року переселився з Великої Тірновки до лісу, що належав Самарському монастирю. Там він завів власну пасіку, прибутки від якої жертвував на бідних і Самарську обитель. Колишній осавул влаштував тут невеличку каплицю з іконою св. Миколая і лампадою. Там він щоденно молився, а кожної суботи, за участю ієромонахів, що приходили до Самарського монастиря, брав участь у служінні відкритої Панахиди про врятування і заспокоєння душ померлих ченців. До Дороша на бесіди приходило багато козаків, оскільки, за словами Феодосія Макарієвського, Дорош був «вчений по духу свого часу і багатознаючий».